Агресивні тенденції в поведінці дитини

(або вихователь має бути вихований)

Сім’я – осередок гармонійного розвитку дитини

Індивідуальна історія розвитку кожного починається серед най­дорожчих людей, у сім'ї. «Кожна людина — завжди чиясь дитина» — говорив великий Бомарше. Різно­манітні впливи, яких зазнає дити­на від членів сім’ї  — людей різно­го віку, статі, звичок, повсякден­но позначаються на формуванні її . почуттів, уявлень та поведінкових вчинків, виховання відбувається щомиті, постійно — вчинками, ін­тонацією, словами, жестами і, на­віть, мовчанням. Модель сімейних стосунків ,у яких проживає дитина , серйозно впливає на формування її важливих моральних якостей, рис характеру, індивідуальних способів поведінки, інтересів і став першо­основою «яскравого, неповторно­го» життя і діяльності.

Важливо зазначити, ,що вихов­ний процес е спільною діяльністю дорослого і дитини, а сім'я — уні­кальним суспільним осередком, де за умови оптимального поєднання турботи і любові, розумної вимо­гливості і послідовності можливий найбільш гармонійний розвиток дитини. Визнання та підтримка дитини, допомога в її справах, до­брозичливість в оцінюванні намірів та вчинків створюють позитивний емоційний фон, що сприяє повно­му розкриттю її внутрішніх потен­ційних можливостей.

Дорослим необхідно пам'ятати, що виховання дитини, її соціалізація дуже тісно пов'язані з проблемами сформованості відповідних якостей самих батьків. Для того щоб розвивати в дитини інтерес до навколишнього світу, формува­ти ініціативу, відповідні моральні цінності та самостійну поведінку, старшим необхідно бути прикладом для наслідування і дотримуватися принципів, які вони поширюють на дитину. Адже тільки безумовна позитивна увага батьків до дитини, не опосередкована дитячими вчин­ками, може забезпечувати повно­цінний розвиток особистості.

У взаєминах з дорослими осо­бистість дитини формується не по­руч i не над, а завжди разом, і тільки таким чином вона зможе пізнавати світ і саму себе як людина. Інакше кажучи, дитина виростає з наших з нею взаємин, з нашої любові до неї . Протягом життя стосунки батьків і дітей зазнають певних змін, що зу­мовлено як фізичним, так і психосоціальним дозріванням дітей, а та­кож віковими особливостями і жит­тєвим досвідом батьків. Піднімаю­чись на наступну вікову сходинку, діти дедалі більше стають вимогли­вішими до особистості і поведінки батьків, що с свідченням зростан­ня їхньої потреби в самостійності, незалежності, рівноправності Коли ж батьки не поспішають налагодити психологічний контакт з дітьми, а виховання зводиться до обмежень та заборон, коли вони дозволяють собі конфліктувати в присутності дитини, це може стати причиною виникнення дитячої агресивної по­ведінки.

Корені проблеми - у поведінці дорослих

Дослідження науковців свід­чать, що почуття, сформовані в ранньому дитинстві, в подальшому житті переносяться на інші об'єкти та інших людей, наділяючи кожно­го особливим стилем спілкування та поведінкою. Якщо дитина - дошкільник розвивається відповідно до встановлених вікових норм, то на її «проблемність» впливають ті моделі поведінки, які вона наслі­дує у найближчих та найрідніших людей. Психологічна практика за­свідчує, що батьки, як правило, реагують на негативну поведінку дитини роздратуванням, образою, гнівом або відчаєм, тобто так, як і передбачає дитина. Отже, утворю­ється замкнуте коло проблем.

Необхідно зазначити, що од­нією з виховних помилок, поши­рених серед дорослих (навіть спеціалістів-педагогів), є бажання по­збутися будь-яких проявів дитячої агресивності, коли старші, ототож­нюючи агресію з насиллям і пато­логічною поведінкою, категорично забороняють ігри і фантазії з про­явами ворожості. Типово «правиль­ною» серед дорослих вважається думка, що придушення агресивних проявів у групі дітей автоматично гарантує повне взаєморозуміння, дружелюбність та врівноваженість серед дітей. На жаль, така практика може призвести тільки до накопи­чення агресивності на підсвідомо­му рівні дитини.

Спостерігаючи за дітьми в умо­вах дошкільної групи, можна з упевненістю сказати, що на ви­никнення агресивності впливають не лише чинники, опосередковані особливостями онтогенетичного розвитку і соціалізації, а й сугубо ситуативні. Частота і вид агресив­них проявів залежать від присут­ності дорослих, які по-різному реа­гують та оцінюють дитячу поведінку. Бувало, що вихователька сама часто підвищувала голос, більшість зауважень адресувала тільки кон­кретним дітям, вважаючи їх хро­нічними порушниками дисципліни («я тобі сказала поклади!», «до якого часу...», «знову цей Ваш» тощо). У цьому випадку агресивних дій за цей день збільшувалось. З іншою вихователькою в групі протягом дня було значно спокійніше, для дітей знаходились цікаві заняття, конфліктні ситуації вирішувались швидше, меншало криків, скарг та сліз. При цьому в її голосі ніколи не звучали погрозливі нотки, а «по­рушника» вона тримала за руку, ла­гідно щось йому говорила; поки він не заспокоювався і переключався на іншу річ, гру або роботу.

Якщо у дитини поганий на­стрій і він виміщає його на навко­лишніх, то різкі окрики, погрози, а тим паче фізична розправа ніяк не поліпшать ситуацію. Стреси на­справді сприяють накопиченню не­гативних емоцій, а розрядка мох» набути форми агресивних дій, тому найкращий спосіб реагування у та­кому разі — збереження спокою. Не тільки діти, а й дорослі в стані роздратування стукають дверима, зі злістю шпурляють свої речі. Гірше, якщо при цьому страждають люди. Тому дуже важливо пояснити дити­ні, які форми поведінки прийнятні, а які — ні. Самим дорослим також слід дотримуватись заведених пра­вил, інакше дитина сприйме по­вчання як ще одну форму диктату над ним, ще одне підтвердження протистояння між дорослими та дітьми.

Вербальна агресія. Як реагувати?

Досліджуючи причини про­блемної дитячої поведінки, спе­ціалісти виділяють агресивну направленість не тільки в діях, ай у словах, коли словом можна обра­зити, принизити, висміяти. Вер­бальної агресії (вираження нега­тивних почуттів через крики, по­грози, сварки, образи, наговори) діти навчаються в дошкільному віці. Іноді від маленького, симпа­тичного хлопчика можна почути грубі слова: «зараз як дам!», «уб'ю!» тощо. Ці погрози можуть здавати­ся смішними в устах дітей трьох-шести років, але за ними стоїть реальна ненависть, яку відчуває маленька людина, і виникає вона не з нічого, а в результаті образи, почуття неприязні. У таких кон­фліктних ситуаціях діти набувають досвіду нагнітання напруженості та її розрядки через направлену зо­внішньо агресію. Часто повторю­ючись, така форма поведінки стає звичною, коли дитина вже не може обійтись без лайки і у всьому по­ганому, що сталося, починає зви­нувачувати навколишніх, погро­жуючи їм усіма можливими спо­собами. Агресивність дитини може виражатися не тільки словами, а й відповідними інтонаціями — погрозливий тон, наприклад, така ж ознака агресивного настрою, не­гативного ставлення до людини, як і образливі фрази. Однак мож­на спостерігати, що часто діти без­причинно повторюють за іншими грубі слова, інтонації, дії.

Дорослі по-різному реагують на вербальну агресію малюків, на їхні погані слова: іноді самі ж почина­ють кричати, сварити, обзивати ді­тей, тобто проявляти агресію, відповідати лайкою на лайку. Однак, «виховуючи культуру слова» таким чином, батьки можуть отримати зворотний ефект — у дитини оста­точно сформується впевненість у правильності та дієвості саме по­дібної форми вираження себе та свого ставлення до оточення. Інші дорослі роблять вигляд, що не чу­ють образливих фраз у розмові дитини і сподіваються, що якщо не акцентувати на цьому уваги, то погані слова та вирази швидше забудуться. У сім'ях, де практику­ють жорсткий батьківський контр­оль за дитиною, часто карають її за участь у бійках, сварять за грубі слова, вимагають неухильного ша­нобливого ставлення до дорослих, дитячі агресивні тенденції цілком можуть трансформуватись у нена­висть до всього живого. Спочатку це починається із вкривання трави, безжального затоптування квітів, понівечення і ламання гілок дерев. І якщо своєчасно не звернути увагу на ці форми поведінки хлопчиків та дівчаток, вони можуть перерости в щось більше — бажання завдава­ти болю та страждань тим, хто не в змозі постояти за себе сам. На­самперед до таких належать твари­ни. Жорстоке поводження дитини з «братами нашими меншими» най­частіше є своєрідною формою заміщення інших видів агресії.

Фізичні покарання — не вихід!

У психологічній практиці, ана­лізуючи випадки дитячої «проблем­ності», «агресивності», «впертості», важко пригадати хоча б одну родину, яка, вирішуючи проблеми ви­ховання, не застосовувала б фізич­них покарань. Тут не йдеться про жорстоке поводження та фізичні тортури, але горезвісний куток та плескач по сідницях — явища, до­статньо широко поширені. Мами, тата, бабусі, дідусі використовують їх як дисциплінуючі методи, засоби примушення дитини робити те, що «належить». Наслідуючи дорослих, діти також звертаються до насилля як до способу досягнення власної мета. Та тільки тепер їх застосо­вують до молодших та слабших і, якщо дівчинка або хлопчик впев­нюються в дієвості таких прийомів, то починають використовувати їх дедалі частіше.

Дорослим необхідно пам'ятати, що найбільшою повагою користу­ються ті батьки, стосунки з якими діти оцінюють як дружні, рівно­правні. Виховання, яке базується на покаранні, не може вважатися справедливим. Щоб встановити порядок та підгримувати доцільну дисципліну, зовсім не обов'язко­во карати, адже е шви ефектив­ні метода впливу. Слід пам'ята­ти, що фізичні методи покарання принижують дитину, травмують її психіку, негативно впливають на самооцінку та провокують бажан­ня помститися. Страх, біль, які пригнічують дитину емоційно, заважають зрозуміти власну по­ведінку та зробити правильні ви­сновки на майбутнє. Дитина стає лякливою, захищає себе, намага­ючись уникнути покарання, почи­нає брехати.

Вчимося розмовляти з дитиною.

У ситуації конфлікту батькам надзвичайно важливо слідкувати за своїми словами, адже вони мо­жуть серйозно нашкодити дитині. Необхідно уникати висловлювань, які прогнозовано викличуть у дити­ни почуття неприйняття: образ («ти мене ганьбиш!»), лайки («дурень!»), пророцтва («ти ніколи нічого не до­сягнеш!»), погроз («поки не виба­чишся, до телевізора не підійдеш!»), обвинувачень («та ніколи мене не слухаєш, тому все робиш непра­вильно»), демонстрування влади («замовкни негайно та не сперечай­ся зі старшими!»)... Розмовляючи з дитиною, намагайтесь використовувати слова, які виражатимуть вашу віру в її сили та спроможність само­стійно приймати адекватні рішення. Якщо ви хочете погодитись з дити­ною, не обмежуйтесь простим «так», є інші варіанти відповідей: «якщо хочеш», «якщо тобі так хочеться», «як захочеш такі буде», «щоб ти за­раз не вирішив, я згоден». Такі про­сті психологічні прийоми зменшать емоційну напруженість, а дорослі продемонструють партнерську до­віру та впевненість у своїй дитині як у самостійній особі.

«Додаткові джерела» дитячої агресивності

Продовжуючи тему дитячого сприйняття агресивності, необхід­но згадати масове розповсюджен­ня відео - і ТВ-програм із сюжетами жахів та насилля, глядачами яких часто стають дошкільники. Пере­живання, які виникають навіть при пасивному спостеріганні насиль­ства та агресії на. екрані і в реаль­ному житлі, тільки посилюють збу­дження агресивних тенденцій, а не викликають ефекту катарсису. Ця думка ґрунтується на тому, що осо­бливо діти мають високу здатність до наслідування. Численні спосте­реження спеціалістів стверджують, що глядачі з високим рівнем агре­сивності більше цікавляться відео-насильствами, а мало агресивні по­верхово переглядають такі фільми, не зосереджуючись на сценах на­сильства у відповідь.

Крім того, діти, яких часто кара­ють у сім'ї, взагалі більше дивляться телепередачі й улюбленими назива­ють ті програми, у яких переважа­ють стрілянина, погоні, бійки, кров, монстри, вампіри, а улюбленими героями обирають телеперсонажів, у яких основні риси в поведінці — ворожість і агресивність.

Агресивний досвід засвоюєть­ся дитиною та урізноманітнюєть­ся через безпосередню участь у ситуаціях прояву агресії та пасив­не спостереження за нею. У робо­ті з цією категорією дітей тактику психолого-педагогічного впливу потрібно вибудовувати залежно від походження агресивної поведінки. В одному випадку необхідно ігно­рувати агресивну тенденцію і зо­всім не фіксувати на ній уваги; у другому — включати агресивні дії в контекст гри, надаючи їм соціально прийнятного змісту; у третьому — не сприймати агресії та встановити заборону на подібні дії; в четверто­му — активно включатися в ігрові ситуації до «розтягування» та роз­гортання агресивних дій і досягати емоційно позитивного вирішення.

Дорослим важливо у будь-якій справі знайти для дитини особистісно значущу мету і спрямувати зусилля на підвищення самооцін­ки та зміцнення впевненості в собі. Будуючи стосунки на основі пе­реконання, доброзичливого тону спілкування, надаючи можливості малюку реалізувати організаторські здібності та енергетичний потен­ціал, необхідно спокійно і твердо стояти на своїх виховних позиціях. Оскільки дитяча агресивність час­то пов'язана з непередбачуваними емоційними реакціями і руйнівни­ми наслідками, засвоєння адекват­них соціально прийнятних способів попередження агресії стає першо­черговою необхідністю.

У практиці повсякденного спіл­кування з дитиною спостережли­вий дорослий може передбачити розвиток агресивних подій, помі­тивши передвісники дитячого гні­ву. У когось із них стискаються кулачки, хтось прикушує нижню губу, інший червоніє або дуже на­пружує ноги. Помітивши подібні зміни у стадії зародження гніву, до­рослим легко переключити дитячу увагу на інший вид діяльності або предмет. Уже на другій стадії спа­лаху гніву втіха чи покарання ко­рисними не будуть. Після розгор­тання агресивної реакції дитина не в змозі почути та адекватно сприй­няти настанови або зауваження до­рослих. Тільки після згасання гніву (третя стадія) необхідно в спокійній атмосфері проаналізувати ситуа­цію, вияснити причини такої реак­ції і можливості самої дитини щодо попередження конфлікту.